у метафізиці

ОНТОЛОГІЯ ( від грецьк. οντοζ - суще; λόγοζ - слово, вчення) - філософське вчення про буття як таке. Поняття О. вперше було введене у XVII ст. Гокленіусом і остаточно закріплене у метафізиці Вольфа. Специфічне місце О. у системі метафізики визначилося значно пізніше, ніж виникла сама проблема буття. Остання чітко була окреслена елватами, зокрема Парменідом, який розрізнив буття на чуттєве та істинне. Платан розробив вчення про понадчуттєві засади буття - ідеї - як умоосяжні форми, або сутності, відображенням яких є плинний, чуттєво сприйманий світ речей. У філософії Платона порушена фундаментальна проблема співвідношення буття і становлення. Аристотель піддав критиці платонівський поділ на два світи і прагнув відшукати сутності у самому матеріальному бутті, однак такий варіант О. становив радше опис фізичної реальності з онтологічного погляду. Разом з тим він стверджував існування "останньої" причини буття - понадчуттєвої "форми форм", Божественної ентелехії Ц. е вчення Аристотеля, як і вчення Платона про два світи та неоплатоністське тлумачення буття як "єдиного" і "ума", вплинули на формування всієї західноєвропейської онтологічної традиції З. окрема, Псевдо-ДіонісійАреопагіт кладе неоплатоністську О. в основу символічного тлумачення всього сущого як ієрархії світла, що позначилося на корпусі ідей всієї середньовічної естетики С. ередньовічна схоластика виходила із сполучення античної О. із теологією. Абсолютне буття тут ототожнюється із Богом. Схоластична О. характеризується вирізненням і категорійною розробкою рівнів буття - субстанційного і акцидентального, актуального і потенційного, необхідного і випадкового. У Томи Аквінського О. - це відсторонене міркування про "чисті" форми буття. У філософії Відродження оригінальне тлумачення О. подає Кузанський. Розрізняючи Абсолют і універсум, Кузанець вчить, що центром і межею матеріального є творець; через приналежність до універсуму кожна річ перебуває в кожній; максимальна відмінність речей збігається з їх мінімальною відмінністю (або відсутністю такої). Зорієнтована на науку філософія Нового часу звільняє вчення про буття від теологічної форми. У філософів-емпіриків онтологічна проблематика відходить на другий план (напр., у Г'юма О. як вчення відсутнє) Ф. ілософи ж раціоналісти роблять О. невід'ємною частиною своїх систем. Декарт намагався поєднати вчення про буття і гносеологію. Принцип cogito ergo sum відкривав можливість зробити О. складовою частиною теорії пізнання С. піноза, продовжуючи пантеїстичну традицію, вихідною точкою О. робить тотожність Бога і Природи, котру він розумів як єдину, вічну і безконечну субстанцію, що є причиною самої себе Л. яйбніц, переймаючись метою створення універсальної метафізики, розробив філософські засади для об'єднання О., космології і раціональної психології, що надалі уможливило систематизацію О. Вольфом. "Критична філософія" Канта, протиставивши "догматизму" старої О. нове розуміння буття, радикально трансформує попередню онтологічну традицію. За Кантом, не може бути О. поза вченням про принципи розуму. Фіхте, Шеллінг, Гегель повертаються до раціоналістичної традиції розбудови О. на підставі гносеології: буття є результатом розвитку мислення, його моментом, коли мислення виявляє свою тотожність із буттям. Але на відміну від докантівської О., буття в їхніх системах осягається не у пасивному спогляданні, а в історичному і логічному становленні. У західноєвропейському мисленні XIX ст. складається критичне ставлення до О. як філософської дисципліни. Разом із метафізикою її відкидають позитивізм і філософія життя. Неокантіанство і близькі йому напрями розвивають гносеологічне розуміння О. Лише наприк. XIX і поч. XX ст. спостерігається відродження онтологічної проблематики. Неотомізм реставрує і систематизує О. середньовічної схоластики. "Критична О." Н. Гартмана намагається подолати розрив між онтологічними сутностями і дійсним буттям, розглядаючи речовий, людський і духовний світи як виявлення незалежних прошарків реальності, щодо якої пізнання вторинне. Гуссерль вважав автентичною О. феноменологію, що описує структури готового знання і способи його засвоєння. "ФундаментальнаО." Гайдеггера розкриває сенс буття через осмислення унікальності наявної ситуації присутності людини у світі. "Феноменологічна О." Сартра, як і "всеохопне" Ясперса, спрямовані на обстоювання тлумачення буття як неподільної єдності суб'єкта й об'єкта, що фундує людську свободу і відповідальність. В ортодоксальному марксизмі О. - це діалектико-матеріалістичне вчення про форми руху матерії і суспільне буття, що визначає суспільну свідомість. Недогматичні течії марксизму орієнтовані на О. діяльності як спосіб буття людини у світі (напр., "О. суспільного буття" Лукача). Посткласичний філософський дискурс, заперечуючи традиційну метафізику, намагається максимально проблематизувати онтологічне, власне буттєве, поле філософії, включивши в нього суб'єктивність як людську індивідуальність.

ДУАЛІЗМ ( від лат. dualis - подвійний) - філософська позиція, що виходить із визнання подвійності (двоїстості, бінарності) субстанцій, або першоначал світу (духа і матерії); рівнів пізнання (напр., трансцендентального та емпіричного), морально-етичних начал (добра і зла). Термін "Д." увів нім. філософ Вольф для позначення метафізичної протилежності духовного і матеріального. Ранньою формою онтологічного Д., що ґрунтується на визнанні двоїстого характеру субстанцій, є метафізичний Д. Платона, згідно з яким лише ідеям притаманне істинне існування. Від нього радикально відрізняється хибне, недосконале існування людства, яке можна порівняти з перебуванням людини в печері, де вона в змозі осягнути лише тіні об'єктів на її стінах. У філософській метафізиці Платона окреслено також дуалістичне співвідношення добра і зла, бо істинний світ ідей ототожнюється з добром, а недосконалий, хибний - із злом. Онтологічний Д. субстанцій виразно представлений у філософському вченні Декарта (протиставлення субстанції, яка мислить res cogitans, та субстанції тілесної res extensa). Одним із виявів революції у філософії, яку здійснив Кант, є перенесення ним Д. із метафізичного ґрунту на ґносеолоґічний. Для його філософії характерним є не дуалістичний поділ субстанцій, а Д. формального і матеріального, трансцендентального й емпіричного, аналітичного і синтезуючого елементів досвіду. Кроком до подолання цього Д. у філософії Канта є введення ним синтетичних апріорних суджень. У різних релігійних вченнях і концепціях Д. виявляється у протиставленні надприродного, трансцендентного, горішнього - долішньому, природному, що піддається чуттєвому, земному сприйняттю. Формою Д. є також абсолютне розмежування добра і зла (парсизм, неоконфуціанство, маніхейство, павлікіанство, богомільство та ін.).

НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ - складова частина західноєвропейської філософії Нового часу, в яку входять, крім нім., також англ., франц., нідерланд. філософії. Засновником англ. класичної філософії є Бекон, франц. - Декарт, нідерланд. - Спінова. Рівна їм велика постать у Німеччині з'являється лише після Тридцятирічної війни у друг, пол. XVII ст. в особі Ляйбніца. Термін "класична філософія" має подвійний зміст. По-перше, це - філософія розуму, свідомості і самосвідомості, пізнання В. она виникає з Декарта і Бекона і завершується вченням Гегеля. В такому широкому розумінні Н.к.ф. поділяється на чотири періоди: 1) філософські пошуки в межах Реформації і містики Н. айбільш видатною фігурою тут є Беме; 2) засвоєння беконівського емпіризму, картезіанства, спінозизму і матеріалізму, філософії права Греція і Гоббса, а також початок вироблення власної думки (Юнгій, Штурм, Пуфендорф, Вольф та ін., XVII ст.); 3) період нім. просвітництва XVIII ст., на який припадає і поява основних творів Ляйбніца та його учнів, котрі згуртувалися навколо Вольфа і утворили школу, яка відіграла основну роль в нім. просвітництві; 4) філософська думка від Канта до Фоєрбаха. По друге, "класична філософія" означає зразкова. Таким у нім. історії є переважно четвертий період - починаючи "з Канта". Поділ історії філософії на філософію до Канта і од Канта проведено Віндельбандом, Гартманом і продовжено в марксизмі. Основну рису цього періоду становлять різноманітні варіанти діалектичного світорозуміння, заснованого на поєднанні фундаментальних протилежностей. Потяг до такого синтезу помітний і в попередній думці. Найбільш характерним у Беме є його діалектика в тлумаченні Бога, природи, людини. Головні зусилля Ляйбніца були спрямовані на примирення і узгодження конкуруючих ідей і концепцій: раціоналізму і сенсуалізму, апріорного та апостеріорного, телеології і механіцизму, аж до об'єднання церков різних конфесій та численних нім. князівств в одну державу. Потяг до синтезу стає всеохопним у четвертий період, який і визначає всі основні особливості Н.к.ф. Саме тепер діалектика як така була усвідомлена і піддана всебічному аналізу, розробці і критиці. Головні його представники: Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель, Фоєрбах. Н.к.ф. має цілий спектр загальних властивостей Н. а першому місці - установка на розум і як об'єкт пізнання, і як пізнавальну здатність. Такими є Кантові "Критики" чистого і практичного розуму, відповідні дві основні частини "Науковчення" Фіхте та "Системи трансцендентального ідеалізму" Шеллінга, всі великі твори Гегеля ("Феноменологія духу", "Логіка", "Енциклопедія філософських наук"), в яких розум постає або у своїй власній формі, або ж як сутність духу. Головна функція розуму регулятивна: подати знання у вигляді системи. Всі філософи від Канта до Гегеля свідомо будують свої вчення як системи. Це важлива відмінність від попередників. Коли в останніх і знаходимо системи, напр., "Етику" Спінози чи "Систему природи" Гольбаха, спосіб береться або з іншої науки, або ж ототожнюється з повнотою висвітлення матеріалу з певних проблем. Для побудови системи потрібен певний метод. У Канта загалом це метод трансцендентальний, в який входять декілька складових.Усе вчення, викладене в трьох "Критиках", базується на "системі найвищих здібностей душі": пізнавальна, почуття задоволення і незадоволення, бажання. "Критика чистого розуму" в цілому структурується трьома питаннями: Як можлива чиста математика? Як можливе теоретичне природознавство? Як можлива метафізика як наука? На перший відповідає "трансцендентальна естетика": апріорні простір і час обумовлюють геометрію та арифметику. Можливість другого покладається таблицею апріорних понять розсудку - категорій. Цілісність метафізики утворюється системою суперечностей: антиномій, паралогізмів, ідеалу чистого розуму. Аналогічно відбувається структурація інших творів Канта. Фіхте назвав свій метод синтетичним, бо він полягає у поєднанні парних категорій - суб'єкта й об'єкта, причини і наслідку, субстанції й акциденції завдяки їх кількісній подільності, і в певній послідовності самих пар. Новий варіант діалектичного способу мислення знаходимо у Шеллінга: суть його в переході однієї крайності в іншу. Найбільш розвинутим є метод Гегеля, який він спеціально дослідив у "Передмові" до "Феноменології духу", в "Науці логіки", "Історії філософії". Завдяки цьому врешті-решт було відкрито перший специфічно філософський метод, відмінний від математичних та емпіричних методів знання Н. аслідком великої уваги до методології дослідження і викладу стала висока теоретичність, проблемність і проблематичність даних вчень, через які вони справили надзвичайний вплив на сучасність і майбутнє. Висновком було і таке явище, як піднесення філософії над спеціальнонауковим знанням, погляд на неї як на взірець для інших його галузей, тлумачення філософії як науки наук. Таке становище виникає тоді, коли певна наука досягає помітних успіхів в збагаченні своїх змісту і форми. Так було з математикою, на яку свого часу із заздрістю дивилися філософи і вважали за благо користуватися її досягненнями; з науками досвідними, методи яких переймали у XVII - XVin ст. Як на зворотний приклад можна послатися на Евкліда: метод побудови його "Начал" був запозичений із творів Аристотеля - з логіки і метафізики. З цим пов'язана і така риса розглядуваних вчень, як перевага загального над одиничним, цілісного над окремим. Системним вважалося не лише філософське знання, а й сама природа і суспільство. Особа поставала моментом чи елементом суспільно-державної тотальності. Така установка особливо притаманна концепціям Гегеля Н. арешті, з усього наведеного випливає переважно ідеалістичний зміст філософії даного періоду. У Канта маємо певне поєднання суб'єктивного ідеалізму з елементами матеріалізму. Фіхте у першому варіанті "Науковчення" - суб'єктивний ідеаліст у чистому вигляді. Поступово його система переросла у пантеїзм релігійно-моральнісного ґатунку. Шеллінг подолав суб'єктивний ідеалізм, додавши до нього натурфілософію як другу філософську перінонауку, а потім - через "філософію тотожності". Він перший в історії думки усвідомив обмеженість і матеріалізму, й ідеалізму, намагався стати на більш загальну точку зору, яку він, як і згодом Гегель, називав абсолютним ідеалізмом. Тільки Фоєрбах був у другий період творчості (од 1839 р.) послідовним матеріалістом.Всі зазначені загальні риси Н.к.ф. були сконцентровані в творах Гегеля, які і стали предметом дружньої і всебічної критики з боку різних опонентів. Шопенгауер протиставив розуму волю, пізній Шеллінг "негативній філософії" розуму - "позитивну філософію" релігійного типу, Конт філософській метафізиці - позитивні науки, Фоєрбах ідеалізму - матеріалізм, Маркс теоретичній спекуляції - практику, а К'єркегор захищав занедбану особу. Всі разом відкидають системність, більшість - діалектику. Такий суцільний напад свідчив про перехід до нової, післякласичної доби філософування. Останнє мало і свої переваги, але і недоліки в культурно-світоглядному відношенні. Цим пояснюється відродження й оновлення, переробка Н.к.ф. в XIX - XX ст.

РОЗСУДОК і РОЗУМ - поняття, вироблені в історії філософії для позначення якісних особливостей мислення на певних ступенях буття або логічного розвитку. В античній філософії вони розглядались як властивості, неоднаково притаманні різним істотам. Типовою є думка Піфагора: душа людини поділяється на три частини: ум (розум), розсудок і пристрасть. Розум і пристрасть є і в живих істотах, а розсудок - лише в людині. Під останнім мали на увазі мислення як здатність судження, умовиводів, розмірковування. На відміну від розсудка, розум в античній філософії має велике онтологічне навантаження. Під виглядом логоса (Геракліт), нуса (Анаксагор), мислення мислення, або форми форм (Аристотель) він постає як рушійна сила всієї дійсності. В неоплатонізмі розум займає певне місце в ієрархії, яка покладається Єдиним: єдине, розум, душа, Космос, матерія. Стоїки розрізняють два начала дійсності: активне - розум, або Бог, і пасивне - речовину. Розрізнення активного (надлюдського) і пасивного (людського) розуму дає Аристотель, і це стає однією з основних ідей арабської філософії З. агалом в античній філософії розум притаманний світу в цілому, живим істотам, людині, розсудок же - лише останній. Тому античний погляд на це питання є переважно онтологічний. В пізнанні їх розрізнення концептуального значення не має. Воно стає основним у Новий час. У вченні Канта Р. і Р. вперше чітко розрізняються як рівні мислення: на розсудкові ґрунтується наукове знання, на розумі - філософія (метафізика). Форми споглядання (простір і час) і категорії мислення є відповідно теоретичною основою математики і природознавства, а ідеї чистого, відокремленого від почуттів розуму - принципами метафізики. Згідно з Кантом, на відміну від функції розсудку, розум виконує не конститутивну (таку, що примножує знання), а регулятивну функцію - упорядкування, систематизації набутого розсудком за єдиним принципом. Розум дає не істини, а ілюзії, суперечності - антиномії. Гегель робить ще один крок і вносить розрізнення цих понять у сферу самої філософії. Як і Кант, Гегель вважає математику і природознавство переважно розсудковим знанням. Але, на його думку, таким же було і знання, представлене в традиційній метафізиці, найбільш характерною особливістю якої було розмежування, відокремлення протилежностей як основних властивостей, атрибутів дійсності. Тому метафізика набуває у нього іншого змісту, методологічного: вона протистоїть діалектиці, яка поєднує протилежності, синтезує їх, примирює, щоб досягти цілісної теорії буття. Така теорія викладена Гегелем у його логіці. Внаслідок цього Р. і Р. мають у нього переважно логічний і методологічний зміст. Набуті історико-філософським досвідом уявлення про Р. і Р. зберігають своє значення і в наш час. Найбільш загальною підставою цього є наявність двох основних стадій пізнання і в науці, і в філософії - аналітичної і синтетичної; на першій об'єкти розкладаються на складові частини, сторони, моменти для їх детального освоєння; на другій вони об'єднуються, систематизуються на основі певного принципу. Те ж саме відбувається і в пізнанні світу як цілого, як предмета філософії.

АРХЕ ( від грецьк. αρχή - початок) - термін давньогрецьк. філософії, що позначає першопринцип, початок. Платон розрізняв значення А. як: 1) онтологічного принципу, або першопринципу сущого ("Федр"); 2) гносеологічного принципу, або першопринципу пізнання ("Держава", кн. 6). Аристотель у "Метафізиці" вперше подає семантичний опис А. і розрізняє онтологічні та епістемологічні начала. Перші - це "начала сутності", або принципи буття. їх стільки ж, скільки й метафізичних причин - матерія, форма (ейдос), начало руху й мета (телос). Другі - це начала пізнання, їх характерною рисою є самоочевидна достовірність, аксіоматичність (див. аксіома).

Велланський, Данило Михайлович (Кавунник) (1773, Борзна, Чернігівщина - 1847) - укр. і рос. натурфілософ, учений-медик. Закінчив дві академії: Київську духовну (1796) та Петербурзьку медико-хірургічну (1802). Вдосконалював фахову кваліфікацію в ун-тах Берліна, Відня, Парижа, Вюрцбурга (1802 - 1805) З. апочаткував шеллінгіанство в Росії і впродовж 30-х рр. був лідером цього напряму. Лейтмотиви його творчості - єдність матерії і духу в дусі; людини і природи в людині; філософії і природознавства - в філософії; фізики і метафізики - в метафізиці; теорії й емпірії - в теорії тощо. За В., природа народжується в душі людини, як художній твір в душі митця. Пізнання природи постає при цьому поєднанням духовно-практичного відтворення її за законами добра і краси, з одного боку, теоретичного відтворення за принципами єдності, суперечності і розвитку - з іншого. Поповнюючи прогалини в осягненні дійсних зв'язків за допомогою філософських конструкцій, В. розробляв картину природи як зв'язного, одухотвореного, перебуваючого у постійному русі цілого. Перебуваючи в Європі, листувався з Максимовичем, Білозірським, Мартосом, на поч. 30-х рр. відвідав Борзну, Київ, подарував духовній академії свої книги, портрет.

[br]

Осн. тв.: "Пролюзія до медицини як засадничої науки" (1805); "Огляд головних змістів філософічного природознавства, накреслений із творів Окена" (1815); "Дослідна, спостережна і споглядальна фізика" (1813).

Гіляров, Олексій Микитович (1855 - 1938) - представник академічної філософії України. Приват-доц. Московського (1884 - 1887) і Київського ун-тів (1887 - 1892), проф. філософії Київського ун-ту (1892 - 1920), академік ВУАН (1922) Р. озроблене Г. філософське вчення - "синехологічний спіритуалізм" - ґрунтується переважно на платонізмі. Близьке за змістом і метою до концепцій всеєдності, представленими в межах рос. релігійної філософії, воно, однак, вільне від містико-богословської спрямованості, притаманної метафізиці В. Соловйова і його послідовників. Підвалину ідеалізму Г. становить якраз те твердження Платона про божественне начало, що його Соловйов вважав найістотнішою обмеженістю платонівського вчення. В філософії Г. цілковито відсутнє прагнення до християнізації платонізму, характерне для рос. релігійної метафізики. Найважливіша галузь філософської творчості - історико-філософські студії. В працях Г. наявна глибока і ретельно розроблена концепція історії філософії, що ґрунтується на вченні про єдність особистісної, культурно-історичної і логічної детермінант розвитку філософії, осередком якої виступає особистість - реальний суб'єкт філософської творчості. Історичний рух філософії представлений Г. як відображення багатовікового пошуку людиною цілісного і злагодженого світогляду, здатного відновити її єдність зі світом і подолати духовний розбрат. Вагомим внеском Г. до філософського осмислення Античності є розгляд ним софістики як соціокультурного феномена. Її аналіз здійснено крізь призму конкретно-історичних реалій, ретельне вивчення історико-філософського аспекту творчості Платона. "Гілярівська школа" тлумачення філософського тексту виразно представлена у творчості його учнів, згодом визначних істориків філософії - Зіньківського, Чижевського, Блонського, Асмуса, Якубаніса.

[br]

Осн. тв.: "Платонізм як основа сучасного світогляду у зв'язку з питанням про завдання та долю філософії" (1888); "Новітня спроба філософського синтезу на науковій основі" (1901); "Вступ до філософії" (1907).

ДИСКУРС ( від лат. discursus - бесіда, розмова) - 1) Д. в логіці - це міркування, тобто послідовність логічних ланок, кожна з яких залежить від попередньої і зумовлює наступну. 2) Д. - у новоєвропейській метафізиці - це вид пізнання, опосередкованого універсумом апріорних форм чуттєвості і розуму. Д. тут протиставляється інтелектуальній інтуїції, тобто безпосередньому умоспостереженню істини. 3) Д. - у сучасній філософії - це "розмова", "бесіда", "мовне спілкування", "мовленнєва практика" будьякої спільноти, яка опосередкована універсумом лінгвістичних знаків, соціальних інститутів, культурних символів. В Д. не завжди переважає порядок, цілеспрямованість, регламентованість поведінки його учасників. Д. можливі навіть тоді, коли полярно орієнтовані співучасники, які стикаються і протиборствують в них, відкидають будь-які загальнообов'язкові дисциплінарні правила поведінки, що уніфікують їх. Принцип сумірності не обов'язковий для мультиверсума різноманітних Д. Відмова від принципу сумірності характерна не тільки для сучасних постмодерністів, а й для таких антифундаменталістів, як Дьюї, Вітгенштайн, Куайн, Селларс, Девідсон. Всі вони розглядають пошук сумірності Д. як утопічний проект. Д. є нормальним, якщо він провадиться всередині прийнятого набору угод, які дозволяють відповісти на такі питання: 1) Що належить вважати релевантним у відношенні до справи? 2) Що означає відповісти на питання, яке обговорюється в дискурсі? 3) Що належить визнавати як задовільне заперечення, аргумент, довід тощо? Д. вважається аномальним, якщо його співучасники або взагалі відмовляються прийняти згаданий вище набір угод, або вони незнайомі з раніше прийнятим набором конвенцій. Результатом аномального Д. може бути будь-що - від нісенітниці до інтелектуальної революції. На відміну від метафізики Модерну, філософський постмодерн не визнає нормальні Д. як більш привілейовані, ніж аномальні. Д. можуть бути або формалізованими, або неформалізованими. В обох випадках в них здійснюється діалог (полілог) багатьох співучасників, серед яких можуть бути і носії штучного інтелекту (комп'ютери, комп'ютерні мережі тощо). В процесі розгортання Д. відбувається не тільки установлення міжсуб'єктних зв'язків сторін, які діалогізують, а й розхитування, розмивання, стирання того, що їх розмежовує. Власне тому постмодерністи розглядають відкриті (аномальні) Д. як способи здійснення деконструктивних процесів. В добу постмодерну поняття Д. стають повсюдно вживаними. Проникаючи в усі сфери культури (мистецтва, науки, політики тощо), демонструючи свою плідність у вирішенні розмаїтих філософських проблем, вони створюють підставу для становлення особливої течії в філософському постмодерні - дискурс-аналізу.

МОНІЗМ ( від грецьк. μόνοζ - один, єдиний) - філософський концепт, який визначає першість "одного", "єдиного" стосовно множинного (плюрального), різноманітного. Застосовується найчастіше у метафізиці, онтології, епістемології, соціальній філософії. Термін "М." увів в обіг Вольф у контексті дискусії з проблеми про співвідношення душі й тіла М. оністами він уважав тих філософів, які визнавали лише один бік цього співвідношення на противагу другому, тобто - або душу, або тіло. В історії філософії концепт М. невіддільний від плюралізму, але це не означає 1) що один із них завжди заперечує другий або його редукує; 2) що кожний із них не може бути самодостатнім. На рівні метафізики й онтології осмислення ситуації взаємного заперечення та несумірності М. і плюралізму притаманне філософії Парменіда. Виходячи із тези про тотожність буття і мислення, він стверджував, що мислення шукає в речах універсальності й тотожності, яким і є буття ("Одне", "Єдине"); чуттєвий досвід, що є мінливим, суперечливим і різноманітним, становить цілковиту видимість і, отже, небуття. У новітні часи прикладом жорсткого (редуктивного) М. є ортодоксальний марксизм, який усі процеси в природі, пізнанні й суспільних стосунках зводив до матеріального чинника. Найхарактернішою формою співвідношення М. і плюралізму в історії філософії є не стільки їх однозначне ("чисте") взаємовиключення (у межах однієї філософської концепції), як одночасне співіснування М. в одному аспекті та плюралізму - у другому. Так, у філософії Спінози М. співіснує із плюралізмом атрибутів; Ляйбніц, навпаки, був субстанційним плюралістом (визнавав множинність монад-субстанцій) та атрибутивним моністом (усі монади - це душі, тобто мають одну природу, яка є духовною). Виявом самодостатності М. є низка філософських концепцій під об'єднавчою назвою "нейтрального М." До них, зокрема, належить концепція "чистого досвіду" Джеймса та опертий на неї (частково) нейтральний М. Рассела. Останній у своїй праці "Аналіз свідомості" виходив із тези про нейтральну "речовину" (stuff), яка конституюється у фізичні або у психічні об'єкти, залежно від застосування до неї, відповідно, законів фізики чи психології. Ідея нейтрального М. (але не сам термін) присутня у концепції італ. філософа Ардиго (1828 - 1920); її також обґрунтовували - нім. філософ Риль, представники "нового реалізму" (див. реалізм новий).

Платон (справжнє ім'я Аристокл) (427, Афіни чи о-в Егіна - 347 до н. е.) - давньогрецьк. філософ, постать якого стала уособленням філософії як такої. Походив зі старовинного аристократичного роду (серед предків - останній афінський цар Кодр і уславлений реформатор Солон, один із "семи мудреців"). П. починав як поет і драматург, але вже в 20 років, завдяки Сократу і Кратилу, захопився філософією, відмовившись від поетичної творчості. Як мислитель сформувався під вирішальним впливом Сократа, після страти якого (399 р. до н. е.) переїжджає до м. Мегари, де зібрався осередок сократівських учнів. У 388 р. здійснює подорож до Пд. Італії та Сицилії, маючи на меті познайомитися з вченнями піфагорійців. У Сиракузах здобуває прихильність тирана Дионісія Старшого (той зацікавився ідеями П. щодо перетворення держави). Але невдовзі П. арештовують, передають спартанцям і виставляють для продажу на ринку рабів (о-в Егіна). Його викупив киренець Аннікерид і дарував свободу. На гроші, зібрані друзями П. для викупу (Аннікерид відмовився їх узяти), була куплена ділянка у передмісті Афін (гай героя Академа), де бл. 387 р. П. заснував власну філософську школу - Академію (див. платонізм). П. є першим в історії філософом, більша частина творчої спадщини котрого дійшла до наших днів. Але це ж створює проблему авторизації і хронологізації творів, що існують в історичній традиції під ім'ям П. (т. зв. "платонівське питання"). Корпус платонівських творів, що збереглися, обіймає 34 діалоги (з них 23 вважаються автентичними, а 11 - сумнівними), "Апологію Сократа" і 13 листів; до нього входять також "Визначення" та 7 неавтентичних діалогів Р. ізні критичні дослідження піддавали сумніву платонівське авторство щодо більшості діалогів, достеменність яких відстоювали інші. Окрему частину творчості становлять т. зв. "езотеричні", або "неписані" вчення ("Навколо Блага"), які П. вважав за можливе викладати лише усно. В останні десятиліття робилися неодноразові спроби їх реконструкції і визначення їх ролі у філософії П. Одна з найавторитетніших сучасних періодизацій (Теслеф) створення діалогів П. така: 1) ранній період (до першої поїздки на Сицилію у 388 р.) - "Апологія", початок роботи над "Державою"; 2) "академічний" період (387 - 367) - дев'ять книг "Держави", "Горгій", "Менексен", "Протагор", "Менон", "Федон", "Симпозіон", "Федр", "Евтидем", "Лісид", "Хармід", "Теетет", "Кратил". У той же час в Академії створені "Клітофонт", "Критон", "Лахет", "Алківіад І", "Феаг", "Гіппій Менший", "Йона", "Коханці", "Ериксій", "Евтифрон"; 3) "сицилійський" період, між другою і третьою поїздками на Сицилію (366 - 361) - десята книга і повна редакція "Держави", "Парменід", початок "Законів"; 4) завершальний період (360 - 347) - "Тимей", "Критій", "Софіст", "Політик", "Філеб", "Закони" і "Післязаконня", VII (автобіографічний) лист. У цей же час в академічному колі створені "Гіппій Більший", "Гіппарх", "Сизиф", "Мінос", "Демодок", "Про чесноту", "Про справедливість", "Листи". Всі ці твори вважаються Теслефом написаними за життя П., - ним особисто або під його вирішальним впливом. Виняток - "Алківіад II", "Аксиох", "Алкіона", "Визначення" Д. іалогова форма творів П. не випадкова і відповідає специфіці платонівського методу. П. розвиває і доводить до досконалості сократівське "шукаюче мислення" на противагу закінченому софістичному "вченню". Основа методу П. - це діалектика в її античному розумінні: вміння ставити питання і відшукувати на них відповіді; через аналіз свідчень досвіду і окремих опіній, що відображають речі в їх чуттєвій даності, досягати знання надчуттєвого буття. Разом з тим форма діалогу відбиває досягнуту в античному Просвітництві (софісти і Сократ) впевненість, що істина не може належати окремій свідомості і має інтерсуб'єктивний характер. її оприявнення є справою не окремої особи, а спілкування мислеників. Філософія П. охоплює безліч найважливіших тем і сюжетів, але не становить єдиної теоретичної системи. Стрижневі платонівської творчості - як життєвої, так і інтелектуальної - є намагання подолати глибоку кризу і руйнацію основ суспільного устрою, що стали ознакою епохи. П. створює грандіозну полісну утопію - зразок досконалого суспільства, завдяки чому стає засновником соціального конструктивізму у західній метафізиці. Разом з тим, вирішити проблему досконалого суспільства - того, що не є мінливим встановленням людей, а відображає природу речей, - неможливо без з'ясування сутності самого буття. Вирішення питання "що насправді є, існує?" стало визначальним для творчості Π. П. створює теорію ейдосів (ідей) як незмінних, вічних, неподільних, надчуттєвих зразків всього сущого ("ейдос" по-грецьки означає "вид", "вигляд"). Ейдоси уособлюють достеменне буття, яке є незмінним, вічно перебуває і як таке протистоїть чуттєвому світу, що весь занурений у процес нескінченного становлення. Світ ейдосів - не проста сукупність першозразків, а має свою впорядкованість. Найвищим ейдосом є ідея Блага. Всі речі цього світу - лише чуттєві відбитки ейдосів, їх недосконалі відображення. Напр., всій сукупності фізично існуючих столів відповідає ейдос стольності. Така диспозиція буття можлива тому, що існує матерія (просторовість). Вона сама не є буттям, що стоїть поряд зі світом ейдосів. П. називає її "приймальницею всього" - тим, у чому виникає чуттєва подоба безтілесного зразка (ейдоса): тобто визначає її як можливість усім речам існувати. У "Філебі" цей зв'язок набуває закінченого вигляду: божествений розум-деміург створює всі речі чуттєвого світу (Космосу), керуючись ейдосами як їх зразками, а матерію використовуючи як субстрат. Відтак поруч з власне буттям П. концептуалізує мислення про небуття, яке виступає не як просте відкидання сущого, а як іншість буття, його "інаковість" - інобуття. Онтологія становить наріжний камінь філософії П., хоча її систематична концептуальна розробка відноситься, вірогідно, до пізнього періоду платонівської творчості. Вона є теоретично необхідною основою вчення П. про державу (в обширі якого осмислюються всі інші соціальні та гуманітарні сюжети) і так само зумовлює вчення про пізнання світу. Космологічне вчення (його П. розгортає у "Тимеї") має на меті показати вкоріненість досконалої держави у структурі універсуму. Космогонія тут завершується антропогонією, а вчення про державу є одночасно вченням про гідний людини спосіб буття. Основою досконалої держави є нерозривний зв'язок і взаємообумовленість індивідуальної доброчесності і суспільної справедливості Ц. е робить етику і політику принципово неподільними. У "Державі" П. виділяє сім типів державного устрою. Перший - "царство Кроноса" - додержавне буття людей, коли ними безпосередньо керували божественні посланці. Власне держава і законодавство виникають як засоби компенсувати відсутність прямого Божого керування, що його люди втратили С. еред існуючих типів держави П. вважає два правильними (монархія, аристократія) і чотири спотвореними (тимократія, олігархія, демократія, тиранія). ("Політик" містить інший розподіл типів, близький до Аристотеля). Відповідно до кожного устрою П. виокремлює створюваний ним тип людини С. труктуру досконалої держави утворюють три класи: виробники (селяни і ремісники - ті, хто забезпечує суспільство необхідним статком), воїни-стражі (ті, хто боронить місто і забезпечує внутрішній порядок), політики-філософи (ті, хто володіє мистецтвом виховувати громадян і керувати ними). Кожному класу відповідає своя чеснота: стриманість - виробникам, мужність - воїнам, мудрість - філософам. Засадниче значення має четверта чеснота - справедливість В. она притаманна усім і покликана підтримувати існуючий порядок, залишаючи кожного у межах його соціальної ролі. Держава та її устрій уподібнюються людській душі, яка також має три головні частини (засновки): жага (бажання), запал (воля), розмисл. Вони є основними силами, котрі визначають життя душі. їм відповідають три суспільних класи, а також три головні чесноти. Залежно від переваги того чи того засновку, утворюються різні типи душі. Онтологія і вчення про душу визначають теорію пізнання П. Суб'єктом пізнання є душа, а сам процес пізнання спрямований на достеменне буття - вічне і непроминальне (світ ейдосів). Можливість його пізнати принципово відкрита тому, що сама душа як безтілесна, ідеальна сутність походить зі світу ейдосів і контактувала з ними; пізнання - це процес пригадування (анамнезис) душею своїх вражень від ейдосів. Анамнезис ускладнюється тим, що в людині душа поєднана з тілом, для якого реальністю є чуттєві сприйняття; вони заступають людині справжнє буття і навіюють хибні уявлення, від яких душі потрібно звільнитися С. итуацію пізнання П. передає образом печери, в якій знаходяться прикуті до стіни невільники, котрі бачать лише тіні речей, що проносяться повз них. Ці тіні - чуттєві враження, подоба дійсних речей, від яких слід дістатися світла безтілесного світу, щоб побачити достеменну реальність. Оскільки предметом пізнання є безтілесні сутності, то головна пізнавальна здатність - це умоглядність. В умоглядному світі є сфера "нічим не зумовлених начал усього", яка осягається таким самим безпосереднім умоспогляданням (ноезис), і сфера обумовленого, яку можливо пізнавати шляхом розсуду, розмірковування (діанойя). Досягнення знання - це сходження від меншої достовірності до більшої. Його чотири щаблі: ім'я, визначення, зображення, знання як таке ("VII лист"). Кожен ступінь є певним етапом пізнання, послідовне сходження по яких дозволяє досягти знання достеменного буття. П. відіграв ключову роль у розвитку західної метафізики: вчення про буття надало вищого онтологічного статусу конкретностям навколишнього світу, подавши все розмаїття його форм у вигляді незмінних першообразів; полісна утопія створила ідеал досконалого суспільства і обґрунтувала практику соціальних перетворень. П. мав вирішальний вплив не лише на подальшу античну думку (див. Аристотель, платонізм), а й на всю європейську філософську традицію.

[br]

Осн. тв.: "Держава"; "Теетет"; "Парменід"; "Тимей"; "Критій"; "Закони".

СУБСИСТЕНЦІЯ ( від лат. subsistere - бути сталим) - абстраговане від одиничних речей буття, відображене в родових і видових поняттях; суб'єкт сутності та її носій; самостійне існування, що не потребує акциденцій. Термін уведений до вжитку Боецієм у його творі "Проти Євтихія і Несторія". На думку Боеція, С. і субстанція - не одне й те саме. С. не потребує акциденцій, щоб бути, а субстанція - це те, що служить суб'єктом для акциденцій, без чого вони існувати не можуть. Тому роди і види - тільки С., бо в них є тільки сутність, а акциденції відсутні. С. є універсаліями, а субстанції - індивіди. Індивіди служать для акциденцій суб'єктами (супозитами), даючи тим самим можливість їм бути. Отже, у розумінні базисних термінів метафізики Боецій істотно відійшов від Аристотеля. Аристотелівське "усія" (субстанція, сутність) він передав трьома різними термінами: "есенція" (сутність), "субстанція" (із sub stare - "стояти під"; основа, підмет, suppositum - "під-кладка") і "С." (із subsistere - "стояти під собою", із sub se stare). У томістській і неотомістській метафізиці С. є одним із основних понять і трактується як субстанціональний модус, що характеризує конкретну єдність сутності та існування у створених Богом матеріальних сущих. С. - це наділена сутністю основа, котра переводить існування із стану просто даного у стан здійснюваного і діючого. С. в неореалізмі - ідеальне існування логічних об'єктів поза часом і простором.

Фарабі, Абу Наср Мухаммед Ібн Тархан, ал- (870, Фараб на Сирдар'ї - 950) - середньоазійський і арабомовний вчений-епциклопедист, математик, астроном, лікар, філософ. Ф. - глибокий знавець спадщини Аристотеля, автор численних коментарів до його філософських та природничонаукових творів, сучасники називали його "Другим великим учителем" або "Аристотелем Сходу". Навчався в Бухарі і Самарканді, жив у Багдаді (тодішньому центрі Арабського Халіфату), останні роки життя провів у Каїрі, Алеппо, Дамаску. Багато подорожував. Знав 70 мов. Спадщина Ф. налічує близько 130 різноманітних трактатів з логіки, математики, медицини, астрономії, теорії музики, юриспруденції, філософії. Він вивчав і порівнював політику, психологію, етику, естетику, природознавство. Вчення Ф. охоплює майже всі філософські проблеми епохи раннього Середньовіччя: матерія і її форми, буття і його категорії, властивості органічного і неорганічного світу, форми і ступені пізнання. Подібно до більшості мислителів Середньовіччя Ф. сприймав Бога як першопричину буття, проте визнавав зовнішній світ таким, що існує самостійно і незалежно від надприродних сил. Матеріальний світ, на думку Ф., складається з шести природних тіл (прості елементи, мінерали, рослини, тварини, люди та небесні тіла). Світ пізнаваний, джерела пізнання - органи чуття, інтелект та умовивід. Перші два дають знання безпосереднє, а за допомогою останнього пізнається суть речей. У трактаті "Про класифікацію наук" Ф. усі відомі йому науки розподілив на п'ять розділів: науки про мову, логіка, математика, фізика і метафізика, суспільні науки. Основу логіки Ф. становлять закони та форми аристотелівського "Органону" О. дним із дискусійних моментів в історико-філософській науці є питання про те, чи володів Ф. самостійним і оригінальним мисленням, чи виступав як компілятор, роль якого зводилася до перекладу, уточнень і пояснень спадщини Платона і Аристотеля. На сьогодні його коментування визнане формою особливого вираження творчої думки. З іншого боку, позиція коментування обумовлена розумінням Ф. процесу становлення і розвитку філософської думки. Ф. - перший філософ середньовічного Близького Сходу, який включив у свою систему розгляд питань суспільного життя. "Трактат про погляди жителів доброчесного міста" (948) - один із останніх зрілих творів Ф. "Доброчесне місто" очолює філософ С. успільство, держава - це той же людський організм. За Ф., "Доброчесне місто" подібне до здорового тіла, всі органи якого допомагають один одному з метою збереження життя живої істоти. Вплив ідей Ф. на європейську науку можна порівняти із впливом Ібн Сіни (Авіценни) та Ібн Руиїда.

[br]

Осн. тв.: "Геми мудрості"; "Про класифікацію наук"; "Велика книга про музику"; "Трактат про погляди жителів доброчесного міста"; "Філософія Платона та її частини"; "Сутність законів Платона"; "Філософія Аристотеля"; "Промету Аристотеля в "Метафізиці"; "Діалектика"; "Софістика"; "Риторика"; "Про трактат великого Зенона з вищої науки" та ін.

1) філос. буття

2) об'єктивне (реальне) існування; реальність

3) те, що реально (об'єктивно) існує

4) суть, сутність

5) організм; істота

* * *

1) буття, існування; реальне існування ( у метафізиці)

2) щось об'єктивно, реально існуюче; об'єкт

3) сутність, суть

4) суб'єкт, особа; організм

1) буття, існування; реальне існування ( у метафізиці)

2) щось об'єктивно, реально існуюче; об'єкт

3) сутність, суть

4) суб'єкт, особа; організм

ІДЕАЛІЗМ - термін, який позначає у метафізиці будь-яку систему, що визначає об'єктивно існуюче принципово як дух, ідею або розум, - тобто як принцип, протилежний матерії і первинний щодо неї Н. ерідко такі системи саму матерію розглядають як прояв духа. Розрізняють дві головні форми І. - І. об'єктивний та І. суб'єктивний. У випадку схильності філософів вважати об'єктивно існуючими ідеї чи дух поза людською свідомістю йдеться про різновиди об'єктивного І., найголовнішими представниками якого вважають Платона, ІПеллінга, Гегеля та ін. У випадку ж акцентування на первинності людської свідомості йдеться про суб'єктивний І., до чільних представників якого належать Г'юм, Берклі, Мальбранш, Фіхте та ін. У крайніх формах суб'єктивний ідеалізм має тенденцію до соліпсизму, згідно з яким можна бути впевненим лише в тому, що "Я існую" Д. ля низки ідеалістичних вчень характерними є також наступні спільні риси. По-перше, визнання існування універсальних понять (також відомих як універсали). По-друге, уявлення про те, що відношення між сутностями може трансформувати самі ці сутності. По-третє, досить виразний діалектичний підхід до побудови філософської системи. По-четверте, прагнення трансцендувати категорії "тут" і "тепер". Ідеалісти намагаються визначити справжню, первинну реальність і вказати межі застосування людського розуму, який вони схильні сприймати як духовну силу, що формується протягом усієї людської історії. Досить типовим, хоча і не обов'язковим для ідеалістів є обґрунтування т. зв. онтологічного існування Бога, згідно з яким розуміння Бога як найбільш досконалої істоти обов'язково означає її реальне існування, оскільки неіснування означало б визнання певної нестачі досконалості. До найвідоміших різновидів І. належить трансцедентальний, або критичний І. Канта, згідно з яким, людський розум може зрозуміти досвід лише за допомогою специфічних загальних форм мислення, що мають апріорне походження. Абсолютний І. Гегеля є однією з найбільш досконалих і розвинутих ідеалістичних систем в історії філософії (див. абсолютний ідеалізм, Гегель). Його вплив, зокрема, позначився у XIX ст. на франц. (Бозанкет), англ. (Бредлі), америк. (Ройс) філософії. Особливе місце в розвитку І. посідає Марбурзька школа неокантіанства, представники якої (передусім оригінальний інтерпретатор Канта Коген, мислитель платонівського спрямування Наторп та видатний антрополог Кассирер) застосовували кантівський критичний метод до гуманістичних та наукових студій. Розвиток трансцедентального, об'єктивного та абсолютного ідеалізму друг. пол. XIX ст. вплинув і на укр. філософів (Новицький, Гогоцький, Юркевич, Ліницький та ін.).

КОНЦЕПЦІЇ НАУКИ - концепції, що репрезентують феномен науки в культурі тієї чи тієї історичної доби. Історично перша версія К.н. - "наука як математика" - виникла в далекій давнині і була добре відома мислителям не тільки Середньовіччя, а й Античності. Однак вона не домінувала в культурах названих епох. Пояснюється це тим, що історично перша версія К.н. була надто зосереджена на ідеях "корисності" і "тотальної приватизації світу", які не були панівними в культурах Середньовіччя й Античності. Культури цих епох віддавали пріоритет або античній концепції "науки як episteme", або середньовічній концепції "науки як doctrina et sciencia". Творці першої концепції були переконані, що наука - це зразок ідеального життя, безкорисливо відданого служінню Божественній Істині, Знанню, тобто theoria. Прихильники другої концепції, що позначається словом contemplatio, ідентифікували науку з життям, беззастережно присвяченим служінню Богу, Вірі, красі Ісуса Христа, що врятує світ. У культурі Нового часу характерним є тлумачення науки не як наративного дискурсу, не як продукту мовленнєвих практик професійного співтовариства вчених, а як об'єктивного відображення світу у Розумі трансцендентального Суб'єкта. На відміну від емпіричних суб'єктів, трансцендентальний Суб'єкт позбавлений усякого приватного досвіду з його чітко визначеними правилами; він онтологічно передує мові і не залежить від будь-яких мовленнєвих практик. На цій підставі він створює не правдоподібні наративи про світ, а істинні теорії, у кожній з яких образ світу постає як цілковито незалежний від мови. Новочасні К.н. віддають перевагу інструменталістським інтерпретаціям розуму. їхні прихильники прагнуть редукувати нескінченновимірну реальність світу до буття об'єкта утилітарних маніпуляцій, результати яких піддаються точному прогнозуванню. Таке пізнання перетворює пізнаваний фізичний світ в об'єкт надійно контрольованих маніпуляцій, тобто в корисність (придатність, цінність), а суб'єкт пізнання - якщо не в "напівбога", то у власника, хазяїна, володаря всього того, що пізнано. Саме тому математизація не тільки природи, а й практичної, інтелектуальної і навіть духовної людської діяльності поступово перетворилася в одну з домінуючих тенденцій європейської культури. Історична зміна К.н. переконливо свідчить про те, що трансформація К.н. не підвладна метафізиці преформізму. Вона являє собою процес епігенезу: кожна більш пізня К.н. виникає з попередньої К.н. на основі новотвору, тобто спонтанно, під впливом емерджентних процесів.

Льовіт, Карл (1897, Мюнхен - 1973) - представник сучасної нім. філософської антропології. В ун-тах Мюнхена та Фрайбурга вивчав філософію і біологію. Од 1952 р. - проф. філософії у Гейдельберзькому ун-ті, де він займався історичною і соціальною антропологією, історією філософії. Філософська концепція Л. ґрунтується на теоретичних засадах феноменології пізнього Гу есер ля і Шелера, а також на антропологічних ідеях Feme. Людину він розглядав як природну істоту у континіумі природного світу; аналізував питання про специфічну гуманність людини, відштовхуючись від положення про її трансцендентну сутність. Для історико-філософських праць Л. характерним є зосередження на фундаментальній проблемі про співвідношення "Бог - світ - людина". Праці пізнього періоду присвячені розгляду проблеми смислу людського буття у цілісності світу. Л. прагнув розробити нову орієнтацію для сучасної людини на засадах екзистенційно-антропологічного й екологічного розуміння гуманізму.

[br]

Осн. тв.: "Індивід у ролі співлюдини" (1929); "К'єркегор та Ніцше. Або філософське та теологічне подолання нігілізму" (1933); "Смисл історії" (1949); "Гайдеггер; Мислитель смутного часу" (1953); "Знання, віра та скепсис" (1959); "Бог, людина та світ у метафізиці від Декарта до Ніцше" (1967).

Омельянчик, Валентин Йосипович (1954, Київ) - укр. філософ. Закінчив ф-т кібернетики (1976) та аспірантуру по кафедрі логіки філософського ф-ту (1979) КНУ ім Т. Шевченка. Захистив докт. дис. (1993). Пров. наук, співр. сектора логіки Ін-ту філософії ім. Г. Сковороди НАНУ. Основна сфера зацікавлень: логічні, онтологічні, епістемологічні та історичні аспекти теорії модальних понять та її застосування в метафізиці, філософії свідомості, теорії дії та філософії науки. Член Міжнародного тов-ва з вивчення середньовічної філософії (S.I.E.P.M.); член франц. тов-ва (S.O.P.H.A.); чл.-кор. Європейського тов-ва з аналітичної філософії (E.S.A.P.).

[br]

Осн. тв.: "Можливість, структура, дія (вступ до модального реалізму)" (1991); "Як міркувати про акратичну дію практично?", англ. мов. (1996); "Екстенсіональна свідомість", франц. мов. (1997 - 1998); "Абеляр, послідовник Амоніуса. (Ранні середньовічні коментарі на фрагмент "Про витлумачення") 23а7-18, англ. мов. (1998); "Аристотелівська екстенсіональна модальність: інтуїції Я. Хінтикки, логіка Я. Лукасевича та вердикт М. Мінуччі", англ. мов. (1999).

ПЛЮРАЛІЗМ ( від лат. pluralis - множинний) - термін, що позначає: 1) Філософські ідеї, вчення, теорії, в яких на різних концептуальних засадах осмислюється поняття "множинності" як кількісного виміру реальності, особливістю якого є момент суттєвої відмінності (включно із протиставленням) "множинності" ("плюральності") від одності (єдиного як одного). У "Метафізиці" Аристотель відзначав, що про "множинне" говориться протилежне тому, що говориться про "єдине"; єдине ж (одне) - це неділиме або за кількістю або за видом; відповідно, "множинність" - це те, що потенційно подільне на частини. Теза: існує багато речей (об'єктів), а не одна, або - існує багато видів речей (об'єктів), а не один - вихідна для тих філософів, у центрі уваги яких знаходиться "множинність" як специфічний кількісний вимір реальності. Поняття "П." досить часто вживається як тотожне "плюральності" і в цьому сенсі широко застосовується у сучасній філософії постмодернізму; у різних галузях філософії, коли йдеться про П. концепцій, теорій, методологій, культур, релігій та ін. Введення у філософський обіг терміну "П." пов'язане із вченням про субстанції Вольфа, який у своїй онтології доводив існування понад однієї-двох і більше субстанцій. В історії філософії ідея П. субстанцій розроблялась багатьма філософами (Анаксагор, Емпедокл, Демократ, Епікур, Аристотель, Ляйбніц, Джеймс, Рассел та ін.). 2) Філософський принцип та спосіб світовідношення, що полягає у динамічному узгодженні тенденцій диференціації (урізноманітнення) та інтегративності ("глобалізації") на засадах збереження їх обох. У цьому сенсі П. ніколи не може бути остаточним станом; це скоріше постійно відновлювана пізнавальна, філософська, соціальна, політична, моральна проблема та практичне завдання щодо узгодження тенденцій єдності (інтегративності) та осібності (окремості, партикулярності) у співіснуванні різноманітних суб'єктів будь-якої спільності, у тому числі загальнолюдської. У праці "Прагматична антропологія" (1798) Кант визначає П. як такий "спосіб мислення", за яким - на противагу егоїзму - "себе вважають не всеохопним і довершеним особливим світом", а лише одним із членів суспільства. У цьому формулюванні Кант зафіксував найсуттєвішу рису П., що відрізняє його від кількісної множинності (плюральності), а саме: інтенцію (налаштованість, прагнення) одиниць (елементів) множинності як до єдності (інтеграції), так і до збереження власної осібності (окремості). Для розуміння останньої ключовим є розуміння Кантом "способу мислення", що є виявом здатності людини мислити і діяти як наділена свободою розумна істота. У суспільному житті людей обидва чинники - осібного вияву свободи та його збалансування належністю до певної спільності - головні координати застосування П. як філософського принципу С. уб'єктами партикулярного вияву свободи можуть бути: індивід, нація, соціальна група, регіон, культурна або цивілізаційна спільнота та ін. Особливістю спільності, або інтегративності - з позицій філософського П. - є те, що вона формується у процесі і як наслідок добровільного і відповідального самообмеження осібного агента вияву свободи, а також реалізації його спроможності до діалогічно-дискурсивного розв'язання спірних проблем (ширше - проблем неспівмірності). На відміну від комунікативної філософії (див. філософія комунікативна), де суб'єктом дискурсу виступає індивід як носій здатності до граничного раціонального (розумного) обґрунтування універсальних цінностей і норм, філософія, побудована на принципі П., наголошує на чиннику осібності кожного суб'єкта дискурсу не тільки як індивіда, а й будь-якої спільності (у тому числі нації, культурної спільноти, цивілізації). Відповідно, проблема інтеграції - за умови акцентування на осібності суб'єкта дискурсу - перестає бути проблемою "глобалізації" або досягнення якогось остаточного консенсуального рівня і перетворюється на проблему відносного, поступового та опосередкованого (через гнучке сполучення цінніснонормативного, традиційно-мовленнєвого порозуміння та раціонального консенсусу на підставі інтересів) інтеграційного процесу. П. як філософський принцип несумісний як з догматизмом - жорстким монізмом, що поглинає різноманітність, - так і з релятивізмом, який ґрунтується на самодостатності кожного елемента множинності.

Радищев, Олександр Миколайович (1749, Москва - 1802) - рос. письменник, філософ. Навчався у Ляйпцизькому ун-ті, зокрема у ляйбніціанця Платнера Ц. ікавився філософією Гельвеція, Дидро, Маблі, Локка, Пристлі. У філософсько-публіцистичному творі "Подорож із Петербурга до Москви" переконливо розкрив "нелюдське гноблення" та моральне приниження селян. За цю книгу засуджений до страти, яку було замінено засланням до Сибіру. У засланні написав філософський трактат "Про людину, її смертність та безсмертя", в якому наводить аргументи як за, так і проти безсмертя душі. Людина, її сутність, місце та роль у світі є центральною проблемою світорозуміння Р. Потужна тенденція до матеріалістичного (реалістичного) монізму поєднується у нього із значними елементами деїзму та дуалізму, з філософськими міркуваннями у дусі пантеїзму. Одним із основних законів природи є закон вдосконалення та самовдосконалення її форм; виходячи з цього, Р. стверджував спорідненість людини з усією живою та неживою природою. На засадах ідей трансформізму в поєднанні з еволюційними уявленнями Р. намагався протиставити метафізиці в її механіцистському та органіцистському варіантах принципи динамічної антропології та еволюціонізму. Суголосно тогочасному європейському Просвітництву обґрунтовував принципи народовладдя (демократії), республіканізму (антимонархізму), свободи слова та віросповідання. Пережив гостре розчарування наслідками Французької революції. Після смерті Катерини II був амністований, брав участь у роботі імператорської комісії з нового цивільного законодавства, пропонував проекти демократизації суспільства, створення правової держави, перебудови судочинства та правоохоронних органів. Покінчив життя самогубством.

[br]

Осн. тв.: "ЖитієФ.В. Ушакова"(1789); "Подорож із Петербурга до Москви" (1790);"Про людину, її смертність та безсмертя" (1792, опубл. 1809).